Національно-культурна ідентичність особистості. (Частина І)

 Доброго ранку! 

 

Тема нашого заняття:

  "Національно-культурна ідентичність особистості."

      

        Національно-культурна ідентичність є однією з визначальних цінностей розвитку будь-якого суспільства і кожної людини, оскільки без цієї важливої підстави не можлива соціалізація особистості та різні форми її життєдіяльності.  

        Давайте, спочатку розберімось, що ж таке ідентичність або іншими словами ідентифікація. Отже  ідентифікація – особливий соціальний феномен, який постійно існує у житті людини як процес. Він стало утверджує, розширює, поглиблює і забезпечує визначення нею себе для себе й інших. Процес ідентифікації починається з народження, поступово з спонтанного перетворюються у більш менш усвідомлений. Останнім часом особливої актуальності набула проблема національно-культурної ідентифікації, що обумовлена, сучасними об’єктивними обставинами, пов’язаними з повномасштабною війною й необхідністю відстоювання нашою країною територіальної цілісності й незалежності, з іншого – глобалізація й європоцентризм як головні вектори розвитку сучасного світу посилюють необхідність збереження певними народами своєї автентичності.  До того ж для України актуальність проблеми національно-культурної ідентичності зумовлюється поліетнічністю її населення. За даними Всеукраїнського перепису населення на території України проживають представники понад 130 національностей та народностей, тобто є очевидним мультикультуралізм нашої країни з різною структурою ідентифікацій при наявності спільних національних засад.

        Розглянемо базове поняття дослідження «національно-культурна ідентичність» й окреслимо свої позиції щодо його трактування. У цьому дослідницькому процесі будемо ґрунтуватися на наступних ідеях, які вважаємо засадничими й концептуальними. М. Грушевський у роботі «Хто такі українці і чого вони хочуть» чітко сформулював національнопатріотичне кредо українців як нації: «Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись – вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати краєві справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби, й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань з боку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренцій. Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже». У межах сучасного наукового дискурсу вважаємо засадничими й доцільними наукові позиції І. Беха та К. Журби, які тлумачать феномен «національно-культурна ідентичність» як суб’єктивне відчуття належності до українського народу, нації, прийняття моральних цінностей, що характеризуються ототожненням і уподібненням, формуванням відповідної національної Я-концепції. До того ж науковці пов’язують національно-культурну ідентичність з духовною безпекою особистості.

        Відтак, ґрунтуючись на представлених вище наукових позиціях розставимо певні акценти. 

1. Національно-культурна ідентичність є макрофеноменом, що відбиває менталітет та культуру українського народу загалом й створює загальнонаціональні рамки; мезофеноменом, що вбирає особливості ментальності певного регіону України (регіональна ідентичність) й мікрофеноменом, що пов’язаний з національною Я-концепцією особистості й передбачає ототожнення себе з нацією, почуття належності до українського народу.

 2. Національно-культурна ідентичність акумулює всі базові сфери суспільства загалом (соціокультурну, політичну, економічну) та особистості, а саме: мотиваційно-ціннісну, емоційно-чуттєву, когнітивну, рефлексивну й суб’єктно-діяльнісну.

 3. На нашу думку, національно-культурна ідентичність – це соціоособистісний конструкт, що, синтезує соціокультурне й особистісне, а саме: з одного боку, відбиває національний й культурний досвід певного народу, що є факторами національної єдності, а з іншого – передбачає ототожнення особистістю себе з певною нацією, сприйняття себе й інших як носіїв національних якостей, сформовану національну Я-концепцію.

         Структура національно-культурної ідентичності містить аксіологічний компонент, що базується на національній ідеї; когнітивний компонент, що відбивається в національному інтелекті; емоційночуттєвий компонент, що ґрунтується на почуттях та цінностях – «Я-Українець» – «Ми-Українці»; праксіологічний компонент, що пов’язаний з суб’єктною активністю особистості у практичній реалізації ідей національно-культурної ідентичності.

      Екскурс в історію.

 Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин, обирала козацький уряд – Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул. Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38, курені ділилися на рої. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10–12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод – бл. 100 тис. осіб.

      Походження українських прізвищ. 

Від природи справжні українці вирізнялися хистом майстерно розповідати, вміли підмічати смішні сторони в інших і зображувати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. Як зазначалося в одній з книг «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й більше на насміх схожі». Цією рисою вдачі запорозьких козаків почасти пояснюються й ті дивацькі прізвиська, якими вони наділяли своїх новачків. Часто їх козакам давала громада. Наприклад: той, хто спалив курінь – Палій, хто розкладав вогонь над водою – Паливода, той, хто варив кашу – Кашовар тощо. Приклади прізвищ: Півторакожуха, Тягнирядно, Рябошапка, Рябокінь, Жовтобрюх, Непийпиво, Нетудихата, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Губишапка, Махиня (маленький на зріст), Малюта(здоровань), Святоша(шибеник), Доброволя(лінивий), Черепаха(вайлуватий), Корж(схожий з перепічкою), Головатий, Чуб, Зуб, Носань, Сторчак, Слинько,Скупий, Солодкий, Нещадний, Орлик, Сивокінь, Смалений, Чобіт, Халява, Сірко, Жовтяниця.

Як вітались козаки. 

«Пугу, пугу, пугу…»При зустрічі козаки вітали один одного, бажали здоров’я. У такі хвилини у них починав діяти своєрідний сценарій, закладений, мабуть, самим укладом їхнього життя. Його завжди дотримувались і на Січі, і в паланках, і по зимівниках, цього по-своєму мудрого звичаю. Ось зібралися декілька козаків провідати свого товариша в зимівнику чи в курені. Сіли на коней і гайда в гості. Опинившись на подвір’ї господаря, вони не злізають з коней. Один з козаків голосно, щоб почув власник садиби, промовляє: «Пугу, пугу, пугу», – це у козацькому суспільстві означає: «Здраствуй, добрий день». Почувши привітання, з куреня, відчинивши вікно, озиваються: «Пугу,пугу» – двічі. Хтось із гостей відповідає: «Козак з Лугу», після чого вони ставлять коней на припону й заходять у курінь до товариша-братчика. Гасло «Пугу, пугу, пугу» використовувалося козаками й за інших обставин, під час військових дій на суходолі чи на морі. Наприклад, спостерігаючи за турецьким кораблем, каторгою чи сандалом, козаки із «чайки» подавали сигнал тим, хто сидить у затхлому трюмі галери прикований ланцюгами до весел. Козаки знали, що в більшості такими галерниками були запорожці, що потрапили в полон. В романі-ділогії Станіслава Тельнюка «Грає синє море», на сторінці 310 читаємо: «Гукнемо «Пугу,пугу» Якщо невільники, то серед них неодмінно хтось озветься : «Козак з Лугу»,-казав Недайборщ». На веслах і справді були полонені козаки, вони почули знайомий клич і, звільнившись від ланцюгів, допомагали братам, що в морі. Ось до куреня під’їхав чоловік. Хто він? Гість чи подорожній, з Січі чи з лугу, та й з якого? Бо ж Лугом звали не тільки Великий Луг Дніпровський, але й Луг понад річкою Базавлук. Згадаймо з пісні: «Ой у Лузі Базавлузі…» А ще казали: «Луг над Дунаєм». Останній, щоправда, існував більше в козацькій уяві… Ось господар підійшов до вікна й дивиться – хто ж приїхав? Звертаючись до прибулого, він запитує: «А з якого Лугу? З Великого чи з Малого? Як із Великого, йди до кругу». Переконавшись, що гість із Січі, господар запрошує: «В’яжіть коней до ясел та просимо до господи».

          Курінь писарів «Видатні постаті України». Писарі відігравали важливу роль у житті Запорізької Січі. Військо́ вий пи́ сар (кошовий писар) – виборна службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 ст. Розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і витрат, здійснював дипломатичне листування. Ведучи всю документацію і кореспонденцію, писар мав значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Війська Запорізького. Особа, яка отримала лист або відписала його замість писаря, страчувалася. У роботі писарю допомагав кошовий підписарій. Знаком посади військового писаря була довга чорнильниця – каламар («калям» – від схід. тростина), яку він під час військових рад зберігав за поясом, а також гусяче перо, застромлене за праве вухо. Обирався козацькою радою терміном на рік, але, як правило, займав цю посаду протягом багатьох років.

Ознайомимось! Як правильно сказати? Перевір себе!

– Іти вулицею чи Іти по вулиці 

– Кожний раз чи Щоразу

 – Гостра потреба чи Крайня необхідність

– Тяжкі умови чи Жорсткі умови 

– Відвертати увагу чи Відволікати увагу

 – Поводитися впевнено чи Вести себе впевнено 

– Від радості чи З радості

 – Належати до більшості чи Відноситися до більшості 

– Відносини чи Стосунки 

– Ставлення чи Відношення 

– У більшості випадків чи Здебільшого 

– Скасувати чи Відмінити 

– Більше всього чи Більше за все

 – Відчинити двері чи Відкрити двері 

– Братися за роботу чи Братися до роботи 

– У двох словах чи Двома словами 

– Прийти в голову чи Спасти на думку

 – Повинні були бути чи Мали бути

 – По імені чи На ім’я 

– Самотні люди чи Одинокі люди

МОЛОДЦІ!

       Здоровʼя козака у поході чи дома справа важлива, яку довіряли травникам. Але й самі козаки мали дбати про своє здоровʼя також і гартуватися. Молодь козацька, відпочиваючи, бавилася насінням та жуйкою. 

– Хто знає, що то було за насіння і жуйка? 

      Насіння лузали гарбузове – тоді ще не дійшов соняшник до України. Лузаючи, одночасно лікувалися, зміцнюючи здоров’я. Сире, підсушене – воно багате на цинк, мідь, інші мікроелементи. А вони – яснам і зубам підмога і пожива. Зернятко, ядерце – печінку чистить, глистів гонить. Шкарлупа добре за зубну щітку править. А підсмаженого насіння додавалася певна кількість вуглику. Він, вуглик, попереджав харчові отруєння, загалом розлади шлунку. Не було у тодішньої молоді ані «Бім-Бому», ані «Турбо», і «Орбіту» без цукру не було. Що ж вони, нещасні, жували? Уявіть – природні жуйки! Перш за все – віск бджолиний. Із сот з медом! Шапками мед збирали! Далі – клеї з підтьоків вишні, черемхи, терену, горобини. Замало? Додайте ще клеї диких груш із яблунями. Понад річками, у протоках виловлювали кореневища рогози, лепехи, тростяника. Виварювали їх до м’якої маси, додавали клеї для міцності. Як застигла, ось вам і жуйка. Десь далі на Північ вживалися жуйки із живиці – «сліз» поранених ялин та сосон. А який результат? Не знали січовики ні карієсу, ні інших хвороб зубів. Не потрібні їм були стоматологи! Білозубі посмішки предків наших світяться на полотнах Рєпіна, Ярошенка, Пимоненка, Крамського.

     Народні співаки і музики були особливо популярними у козацькі часи. Барди, бандуристи, лірники, гуслярі супроводжували козаків у походах і складали думи і пісні про походи, свідками яких були.

    Дорогі учні, показати характер і вдачу козаків без їх ставлення до народної кухні просто неможливо. Козаки, і зрештою всі ми, українці, як відомо, любимо посмакувати і добре знаємо власну кухню. Якщо ви пам’ятаєте, то навіть Енея у його мандрах по Середземному морю всі пригощали українськими стравами і обдаровували дарами з України: 

Латин по царському звичаю 

Енею дари одрядив: 

Лубенського шмат короваю, 

Корито опішнянських слив, 

Горіхів київських смажених, 

Полтавських пундиків пряжених 

І гусячих п’ять кіп яєць; 

Рогатого скота з Лип’янки, 

Сивухи відер п’ять з Будянки, 

Сто решетилівських овець. 

     Крім того, українськими стравами із задоволенням ласували боги на Олімпі і праведники в раю. 

Так, на обіді у Зевса:

 Там лакомини разні їли, 

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі 

І всякі різні витребеньки... 

А хто знає, що їли козаки, чим вони ласували?

 Їжа козаків:юшки «козацька тетеря», відвар риби на квасі, куліш, локшину, галушки, гречані пампушки, кисіль, варену, смажену, в’ялену рибу. Про козаків говорили : «Козаки , як малі діти: дай багато з’їдять, дай мало: будуть задоволені». Що їли козаки? Козацькі страви та рецепти:https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=vkUsnZFVons 

Далі буде...

Джерело інформації:https://nenc.gov.ua/education/wp-content/uploads/2023/10/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4.-%D1%80%D0%B5%D0%BA.-%D0%9D%D0%B0%D1%86.-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82.-%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82.-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%BA%D0%B0-%D0%BC-%D1%80.pdf