Виховання дітей – це одне з найскладніших
життєвих завдань, копітка праця, яка вимагає
багато зусиль. Дорослі люди схильні вдаватися
до тих методів виховання, які застосовували їхні батьки (особи, які їх замінюють), бабусі та
дідусі. Але те, які саме методи вони обирають,
напряму залежить від їхнього стану:
■ у спокійному та збалансованому стані люди
схиляються до використання методів, які є
ресурсними та дієвими;
■ у стресі, напрузі, втомі – покладаються на
методи, які можуть призводити до конфліктів чи образ. У таких станах люди можуть
використовувати ті методи, за які самі досі
ображаються на своїх батьків (осіб, які їх
замінюють). Психічне здоров’я особистості залежить від багатьох факторів: правильного харчування, режиму дня, перебування на свіжому повітрі, рухової активності і т.п. Але особливе місце в цьому переліку належить психологічному комфорту. Дуже часто психологічний дискомфорт виникає в результаті фрустрації (незадоволенні) потреб дитини.
На дитину у її розвитку впливають такі фактори як спадкові задатки, соціальне середовище, цілеспрямоване навчання і виховання.
Спадковість – прояв у нащадків біологічної схожості з батьками. Дитина успадковує від батьків анатомо-фізіологічну структуру організму, етапи його формування та індивідуальні особливості нервової системи. Головне значення для формування дитини як особистості має те, що вона успадкувала від батьків такі особливості як високоорганізований мозок, мовний апарат, мислення, здатність до праці. Спадкові задатки створюють біологічні передумови для розвитку особистості дитини.
Соціальне середовище – матеріальні умови життя суспільства: економіка, суспільний і політичний лад, форми власності. Але головним у суспільному середовищі є наявність інших людей, можливість контактувати з ними. Ці контакти сприяють розвитку власне людських задатків. Певну роль відіграє природне середовище, екологічний стан, клімат, рельєф. Але соціальне середовище діє не безпосередньо на психічний розвиток, а опосередкованим фактором.
Виховання і навчання – ведучий, головний фактор у розвитку особистості. Він може суттєво змінювати шлях розвитку.
Потреба в активності – перша, що виникає. Щоб її задовольнити дитина включається у різні види діяльності. На протязі свого життя дитина опановує велику кількість діяльності. Але на кожному віковому етапі ми виділяємо ведучу діяльність – головну для її психічного розвитку.
Головною рушійною силою психічного розвитку є наявні у людини внутрішні і зовнішні протиріччя. Вони виникають, коли у дитини уже з’являються певні потреби, але немає ще можливості для їх задоволення. Протиріччя виникають між вимогами суспільства до дитини і готовністю дитини виконати ці вимоги. Дитина починає шукати форми, що засвоюють вимоги суспільства. Протиріччя між фізичними і духовними можливостями дитини викликані явищем акселерації.
Під час навчального процесу чи не для кожної дитини настає період, коли вона почувається невпевнено, розгублено, втрачає мотивацію до навчання. Це може бути пов’язано з перенавантаженням, пережитими невдачами, нерозумінням предмету. В цей період особливо необхідна підтримка батьків, які мають помічати будь-які успіхи дитини та надихати її до навчання. Навчальний прогрес дитини та її успіхи у навчанні залежать в першу чергу від безпосередньої участі батьків в освіті дитини. Якщо дорослі помітили зниження інтересу до навчання, необхідно оговорити проблему та допомогти дитині її здолати.
Серед найбільш поширених причин, з яких діти втрачають мотивацію до навчання слід виділити наступні.
1.Труднощі з концентрацією. Дітям з низькою концентрацією важко всидіти на одному місці, зосередитися, слухати, займатися чимось послідовним. Для них найбільш ефективним варіантом стане навчання за допомогою гри, що формує радісний процес та сприятиме кращому засвоєнню нового матеріалу.
Дитину можна записати на спортивну секцію, де вона зможе виплескувати надлишкову енергію, що заважає їй бути посидючою, оволодіти навичками працювати в команді.
2. Дискомфорт в оточенні. Дитина може не комфортно себе почувати в шкільній атмосфері через надмірний шум, несприятливий простір, особисті відносини між учнями, непорозуміння з вчителем тощо. Батькам слід з’ясувати проблему та створити вдома сприятливі умови для навчання із забезпеченням комфортного робочого простору та всім необхідним приладдям. Якщо у дитини не складаються дружні стосунки з однокласниками, батькам слід спробувати поговорити з нею, з’ясувати причину та допомогти розв’язати проблему.
3. Нелюбов до шкільних предметів. З усього обліку шкільних предметів у кожної дитини є улюблені, а є ті дисципліни, які їй не цікаві. В той самий час учневі слід пояснити значення базових знань для подальшого розвитку, навести приклади, де вони знадобляться в повсякденному житті.
4. Відсутність відчуття виклику. У здібних дітей, яким легко дається навчання, часто спостерігається зниження зацікавленості до опанування нового, їм стає нудно під час уроку. Збудити інтерес допоможе створення виклику дитині через надання складніших задач, встановлення певних обмежень для їх вирішення. Це неодмінно зацікавить дитину, в неї прокинеться бажання довести свою успішність та щирий інтерес до самої діяльності.
5. Зневіра у власних силах. Вивчення окремої теми може виявитися для дитини занадто складним та непосильним процесом, що сприяє зниженню мотивації до навчання та зневіру у власних силах. Допомогти дитині здолати проблему можна запропонувавши їй вирішити більше легкі завдання з даної теми, поступово підвищуючи рівень складності. Це дозволить зберегти концентрацію, підвищити інтерес до вивчення та впевненість у собі.
6. Розподіл винагород демотивує учня. На бажання навчатися впливає оцінювання роботи учня. Якщо дитина не відчує, що оцінка заслужена чи для їх здобуття варто докласти зусиль, у неї знизиться мотивація та продуктивність для подальшої роботи. Дітей варто заохочувати на досягнення поставленої мети та справедливо винагороджувати їхні зусилля.
7. Особливі потреби дитини. Через інтелектуальні, поведінкові, розвиткові, психологічні, когнітивні проблеми діти можуть відчувати порушення в роботі внутрішніх органів, що стає причиною поганого сну, головного болю, діареї, агресивної поведінки, тривоги та депресії. Ці фактори негативно впливають на психологічний стан дитини, що спричиняє зниження рівня концентрації та посидючості. Розв’язати проблему допоможе фахівець, який визначить причину і запропонує можливі шляхи для її усунення.
8. Дитина не змогла досягти мети. Якщо дитини в бажанні досягти поставленої мети постійно натрапляє на поразки, це знижує її мотивацію для подальшої діяльності. В цей період підтримка батьків набуває особливого значення. Вони мають помічати найменші її досягнення, хвалити за успіхи, заохочувати досягати успіху.
9. Погані стосунки з вчителем. Причиною низької успішності може бути погані взаємовідносини з вчителем. Батькам слід допомогти дитині поглянути на конфлікт з різних сторін, визначити головні проблеми та разом шукати шляхи для їх розв’язання.
10. Учневі не підходить стиль роботи. Не для кожної дитини стиль викладання у школі може підійти. Варто поговорити з вчителем про можливі інструменти, які можна застосувати під час навчального процесу для підвищення мотивації до навчання.
Саме неефективне подолання життєвих негараздів штовхає
багатьох людей на необдумані вчинки та реакції,
що може ускладнювати стосунки та негативно
впливати на дітей та їхню спроможність справлятися з тим, що трапилося. Ви – незамінна людина в житті дитини. Ви забезпечуєте їй опору
та даєте втішення. Ви пояснюєте та керуєте.
Ви захищаєте і говорите, що все вже минуло і
дитина в безпеці. Бути такою людиною можливо за умови власного спокою й стабільності, бо
лише стабілізувавши свій стан, ви можете стабілізувати свою дитину. Переживаючи стрес, людина може потрапити в замкнене коло, яке зміцнює та поглиблює
стан, спричиняючи дистрес. Як це буває в житті: людина, наприклад, через втрату роботи
(стресова ситуація) погано спить (стресове
переживання – «сигнал SOS»). Для того, щоб заснути, вирішує випити трохи алкоголю. Робить
це і засинає. З часом вдається до подібного
сценарію щоночі, бо переконана, що тільки так
зможе заснути. Ця звичка закріплюється, проте
поступово алкоголь погіршує сон і робить його
нетривалим (пробудження о 3-й ночі) та без
ефекту відновлення. Тобто обрана стратегія,
як справитися з поганим сном, була невдалою.
Вона не дала бажаного результату – подолати
стресові переживання не вдалося, більше того,
вони посилилися.
Вкрай важливо навчитися «перемикати»
стресові переживання на фізичну активність,
яка допоможе зняти тілесне напруження і «відпрацювати» адреналін, що виділяється у нас в
стресових ситуаціях. Ефективними можуть бути такі дії:
- зупинитися й подихати – глибоко та сконцентровано;
- проста фізична діяльність: наведіть лад на
своєму робочому столі чи в кімнаті, винесіть
сміття, переберіть одяг, полийте квіти,
зробіть гімнастику, просто пройдіться;
- розреготатися до сліз: пожартуйте/розкажіть анекдот/подивіться смішне відео в
інтернеті;
- виконати релаксаційні вправи: медитації;
- спорт: бокс, йога, біг, велосипед тощо.
Ці прості вправи навчать вас управляти
власною енергією (силою). Енергія – це валюта
нашого життя. Уявіть, що від народження у вас
є депозит у банку у вигляді енергії. Впродовж
свого життя ви можете накопичувати його. А
можете витрачати – і врешті доведеться брати кредит у власного здоров’я.
Те, як діти реагують на складні ситуації,
залежить від їхнього віку та рівня розвитку.
Це також залежить від того, як взаємодіють
із ними та між собою їхні батьки, піклувальники та інші дорослі. Наприклад, маленькі діти
не здатні повністю зрозуміти, що відбувається навколо, і особливо потребують підтримки
стресові
переживання
невірний
вибір
неконструктивні дії
відсутній
результат
неефективні
звички з боку дорослих. Зазвичай діти справляються
краще, коли поруч із ними сильні й спокійні дорослі. У дітей і підлітків проявляються такі
самі реакції дистресу (відсутність будь-якої
реакції, агресія, уникання, заперечення тощо),
як і в дорослих. Вони віддзеркалюють норму реагування на події навколо. Дорослі можуть впоратися з ситуацією самостійно або ж звернувшись за підтримкою до близьких. Діти ж завжди
потребують підтримки та перебування поряд
із дорослими, які допоможуть їм подолати кризу та адаптуватися до нових умов.
Дитина може розвиватися відповідно до свого віку в стабільних і безпечних умовах. У ситуації постійного стресу (війни, вимушеного переселення) цей процес порушується. І для його
відновлення необхідно подбати про безпеку та
емоційну стабільність перш за все на сімейному рівні. Адже справжнє відчуття безпеки дитині дають лише близькі довірливі стосунки з
дорослим, який відповідає за дитину. Але часто
ми стикаємося з ситуацією, коли самі дорослі
переживають дезадаптацію (повну або часткову втрату здатності пристосуватися до середовища) та стрес і не можуть або не знають,
як бути ресурсом для дітей та допомогти їм
впоратися з пережитим.
Тому вкрай важливо спочатку емоційно
стабілізуватися самій/самому, далі обміркувати, що насправді трапилося, а вже потім
пояснити дитині.
Бажана навичка для подолання стресу
(Чого я хочу навчитися?)
Методи розвитку цієї навички
(Як я можу цього навчитися?) :
- Спокійно спілкуватися з дитиною, чути й
розуміти одне одного.
- Завжди пам’ятати про користь від такого спілкування для нас обох.
- Брати тайм-аут, коли відчуваю напруження і от-от
зірвуся.
- Завжди просити вибачення, коли була/-в не права/-ий чи вчинила/-в несправедливо по відношенню
до дитини.
- Перед розмовою з дитиною обміркувати те, про
що я хочу поговорити; підібрати відповідні намірам
слова заздалегідь.
- Під час розмови спочатку намагатися зрозуміти, що
каже дитина, а вже потім говорити самій/самому.
- Порадитися з чоловіком/дружиною/подругою/другом/спеціалістом.
Але є кілька «але»!!!
■ Змінюйте те, що можете змінити; концентруйте
зусилля на тому, що дає результат.
■ Приймайте те, що змінити не можна…
■ Робіть те, що можете робити з любов’ю, робіть
це якомога краще.
■ Розумійте і приймайте неминучість труднощів
і проблем.
■ Вмійте приймати підтримку й надавати її іншим.
Коли в наше життя вриваються різні стресові фактори, то запускаються автоматичні
тілесні реакції. Наш розум починає функціонувати лише задля виконання завдання виживання
(так званий «мозок ящірки»), генеруючи реакції,
спрямовані на реалізацію програми «боротися
чи врятуватися втечею» (по-іншому її ще називають реакція «бий або біжи»). Ця реакція виникла для захисту від хижаків,
допомагаючи в адаптації до ворожого середовища та забезпечуючи фізичне виживання. Це
те, що ми можемо спостерігати і у тваринному світі. Наприклад, тварина, перед тим як
втекти від сильнішого суперника, може демонструвати силу: шипіти, змінювати колір, стояти прямо, випускати пазурі, замахуватися
лапами або роздуватися. Коли існує загроза існуванню, відповідь «боротися чи врятуватися
втечею» є надзвичайно важливою системою
реагування: відбувається викид адреналіну та
інших гормонів, посилюється дихання та споживання кисню, нервова система приходить у
тонус, що дає організму приплив енергії, щоб
вижити в екстремальній ситуації. Потім, коли загроза минає, мозок опрацьовує інформацію і пояснює те, що трапилося.
Так ми отримуємо досвід. Виживання дитини
напряму залежить від дорослих і від того, як
вони допомагають їй впоратися зі стресом.
І що менша дитина, то більшої допомоги від
батьків вона потребує в «опрацюванні» стресових ситуацій, адже зона мозку, яка за це
відповідає, ще не сформована, а «мозок ящірки» є домінуючим інструментом реагування.
Саме тому нам насамперед необхідно заспокоїти «мозок ящірки» дитини, а вже потім говорити з нею. Коли у дитини вирують емоції (лімбічна система в дії) — мислення не працює. Нотації дорослих не працюють. Саме тому, щоб дитина вас почула, спочатку їй треба заспокоїтися.
Не повчайте і не агресуйте на «ящірку», бо вона вас сприйме як загрозу і буде опиратися
навчанню. Заспокойте «ящірку». У спокої вмикається мислення, і дитина готова до діалогу
і засвоєння уроку. Для цього необхідно вдатися до
простих дій, які базуються на системі прив’язаності, що склалася між батьками та дітьми.
Вам потрібно немовби «підключитися» до дитини та «перевести» її у свій спокійний режим. Використовуючи метафору, необхідно своїм
внутрішнім градусом відрегулювати температуру дитини: зігріти, якщо градус впав і дитина
знесилена та в’яла, або ж, навпаки, остудити,
якщо емоційна температура дитини підвищена, і дитина збуджена та надто активна.
Спільні з дітьми забавляння є найкращим способом розвинути
прив’язаність та відрегулювати емоційний
стан дитини. В активностях та іграх регуляція психологічного режиму відбувається за допомогою:
- керованих фантазій/візуалізації («уявіть, що
ви…; згадайте…; зобразіть…; намалюйте…»);
- дихання (надування кульок, вітрил, охолодження уявного супу тощо): для активізації
дитини краще ініціювати ігри, в яких використовується контроль за диханням (вдих
вдвічі довший за видих), а для заспокоєння –
ті, де видих довший за вдих;
- тіла (почергове напруження й розслаблення
великих груп м’язів): наприклад, ігри «Фігура,
замри», «Порубай дрова», «Мокрий пес».
Страх – нормальна реакція на будь-яку небезпеку, що загрожує нашому життю або
здоров’ю. Чого бояться діти після подолання тяжкої ситуації? Що ця ситуація повториться,
травм і смерті. Вони бояться розлуки з родиною; залишитися на самоті. Ми повинні визнати, що перелякана дитина – це сильно перелякана людина, у якої всі реакції продиктовані
інстинктами! І що менша дитина, то більше її стан визначає стан батьків. Тобто дітям дошкільного віку дуже важливим для подолання стресових ситуацій є ваш стабільний стан і
те, як ви самі долаєте стрес. Тож зосередьтеся на стабілізації власних емоцій та відновленні
безпечного зв’язку з дитиною, будьте доступні та відгукуйтеся на заклик дитини.
Загальні поради:
1. Дуже важливо, щоб усі члени сім’ї залишалися разом у стресових ситуаціях. Не варто відправляти дітей у санаторій (тим паче – за кордон) одразу після переїзду чи пережитої
ситуації. Коли ми разом – ми швидше відновлюємося та краще справляємося зі стресами.
2. Дітей слід заспокоювати як за допомогою слів, так і тілесно (обіймати, цілувати, поправляти волосся, гладити по спинці тощо).
3. Забезпечте постійний режим (розклад). Дітям потрібна передбачуваність. Їм легше розібратися, чого слід очікувати від життя, якщо прописаний час прийому їжі, виконання домашньої роботи, сну тощо. Це допомагає їм відчувати себе в безпеці та знижує рівень стресу.
4. Допомагайте дітям переосмислювати стресові ситуації. Наприклад, якщо дитина відчуває стрес, тому що думає, що не подобається однокласнику, бо той не привітався з нею перед уроком, то батьки можуть попросити дитину спробувати дати інші пояснення такої поведінки однокласника. Чому б не припустити, що він просто замислився, а тому забув привітатися? Батьки повинні допомагати своїм дітям тлумачити життєві ситуації більш позитивно. Звісно, іноді трапляються об’єктивно стресові ситуації. У таких випадках батькам необхідно допомагати своїм дітям справлятися з ними в інші способи.
5. Ініціюйте розмови про почуття. Вчіть дітей орієнтуватися у світі емоцій та почуттів.
6. Уважно слухайте розповіді дітей про те, що вони відчувають і думають з приводу того, що відбувається.
7. Ставтеся серйозно до дитячих переживань і не ігноруйте дитину, якщо вона поділилася
з вами своїми страхами. Замість «Не вигадуй, у темряві нічого немає» скажіть: «Давай разом перевіримо. Може, то так одяг лежить, а тому може щось здаватися».
8. Не «заражайте» дитину власними страхами. Якщо мама щоразу говорить малюкові
не підходити до кицьки, бо вона вкусить та подряпає, то, звісно, дитина боятиметься
котів.
9. Допомагайте дітям змінювати їхні уявлення про стресові ситуації. Переконання дітей мають істотний вплив на них самих: на те, як вони себе поводять, кого вони вибирають у друзі, чим захоплюються поза школою і тощо. Дитячі переконання певною мірою також визначають, що може стати причиною стресу для них, а що ні. Іноді деякі дитячі уявлення призводять до посилення стану стресу. У таких випадках батькам необхідно спробувати змінити їх (мова йде
про шкідливі / неадаптивні переконання). Наприклад, діти, які вважають, що повинні
отримувати оцінку «12» за кожне домашнє завдання, а будь-яка інша оцінка розцінюється ними як поразка, відчувають стрес, коли не отримують найвищого балу. У цьому разі батьки повинні допомогти їм змінити свої переконання, пояснивши, що нижчі за «12» оцінки – це теж нормально.
10.Роз’ясніть дітям відомі вам факти щодо події; вислухайте реакцію дітей. Варто надавати дітям правдиву інформацію (із врахуванням вікових особливостей) про життєву ситуацію, в якій ви опинилися.
11. Давайте лише ті обіцянки, які ви зможете виконати.
12. Незважаючи на дитячі страхи, і самі діти, і всі члени сім’ї повинні продовжувати нормальну діяльність (готувати, ходити на роботу чи в школу, прибирати, читати).
13. У разі необхідності дійте спільно зі службами допомоги (психологами/-инями, соціальними працівниками/-цями, вчителями/-льками) або з учнівською групою підтримки в школі, де навчаються ваші діти.
14. Будьте уважними до змін у поведінці дитини. Зверніться до лікаря/-ки чи психолога/-ині,
якщо стан дитини викликає занепокоєння.
Прийоми, які допомагають у спілкуванні з дітьми (ключові моменти)
■ Встановіть зоровий контакт, щоб привернути увагу вашої дитини.
■ Присядьте, щоб ваші очі бути на рівні з очима вашої дитини, або підніміть дитину (на стійку
або стілець тощо).
■ Говоріть короткими реченнями.
■ Говоріть повільно.
■ Говоріть приємним голосом та тоном.
■ Обирайте позитивні слова та фрази.
■ Скажіть дитині, що б ви хотіли, щоб вона зробила, а не те, чого ви не хочете; говоріть про
те, що вам подобається, а не про те, що не подобається.
Ось деякі рекомендації психологів з використання прийомів, які допомагають у спілкуванні з дитиною.
Вони зроблять дні, проведені з дитиною, більш позитивними та усіх заохотять до спілкування.
1. Давайте вказівки у позитивній формі.
■ Коли необхідно щось заборонити, використовуйте позитивну рекомендацію, вказавши час
і місце, коли і де дитина може зробити те, що вона хоче зробити. Наприклад: «Не слід бігати в хаті. Можеш вийти надвір та побігати там».
■ Коли дитину слід «переключити», запропонуйте вид діяльності, якомога ближчий до тієї, яку
вже розпочато. Наприклад, якщо дитина стукає по скляному журнальному столику, скажіть:
«Давай візьмемо твій барабан та постукаємо в нього».
■ За можливості пояснюйте причину заборони або переключення. Наприклад: «Тут небезпечно. Тут їздять мотоцикли».
■ Зауважте, звинувачення в усіх прикладах відсутні – увагу зосереджено на поведінці дитини,
а не на її особі.
2. Давайте дитині вибирати тільки тоді, коли хочете, щоб вона прийняла рішення.
■ Коли дорослому потрібно прийняти якесь важливе рішення, дайте висловитися й дитині. Наприклад: «Час лягати спати (важливе рішення). Скажи, в якій піжамі ти хочеш сьогодні
спати? (маленьке рішення)».
■ Впевніться в тому, що вибір, який має зробити дитина, відповідає її віку та рівню зрілості.
Наприклад: «Хочеш одягти червоний чи синій светр?»; «Можеш вибрати три іграшки, які
візьмеш із собою в поїздку».
3. Вибирайте такі слова та тон голосу, які дозволять дитині почуватися впевненою та
переконаною, а не винною чи присоромленою.
■ Слова на кшталт «поганий хлопчик» або «неслухняна дівчинка» дитина сприймає як осуд.
Вони є руйнівними для її самоповаги. Замість того, щоб сказати «Ти поганий хлопчик, я казала тобі не бризкатися водою», скажіть: «Можеш побризкатися водою, коли будеш у ванні».
■ Увагу слід зосередити на певній поведінці, яку необхідно змінити, а не на дитині як особистості. Наприклад: «Ми тримаємо іграшки на столі, де вони будуть у небезпеці»; «Коли
скінчиш плакати, поговоримо про це».
4. Допоможіть дитині зрозуміти вашу мотивацію.
■ Зосереджуйте увагу на емоціях, які, можливо, призвели до небажаної поведінки. Наприклад:
«Цікаво, що його так розлютило, що він тебе вдарив?»; «Коли люди втомлені, вони бувають особливо засмученими».
5. Уникайте порівнянь із іншими дітьми, натомість визнавайте індивідуальні досягнення та позитивні зміни.
■ Нереалістична або нещира похвала швидко руйнує її цінність. Скажіть натомість: «Для
хлопчика твого віку це було дуже складним завданням».
6. Найефективнішими є прості, однозначні слова, сказані повільно.
■ Встановлення зорового контакту перед тим, як щось сказати, економить час та зусилля.
■ Спілкування буде ефективнішим, якщо говорити низьким тоном, повільно та неголосно.
7. Вживайте заохочувальні слова та фрази (їх перелік ви можете доповнити), які...
■демонструють прийняття:
«Ти впорався»;
«Ти змогла»;
«Мені приємно, що ти задоволений тим,
що...»;
«Здається, що тобі сподобалося...»;
«Як почуваєшся після того, як...»;
■ підтримують:
«Знаючи тебе, я впевнена, що все буде гаразд...»;
«Ти зробиш це»;
«Довіряю твоєму судженню...»;
«Певна, що ти з’ясуєш...»;
«Думаю, що ти можеш впоратися...»;
■ акцентують на внесках, надбаннях:
«Дякую! (дія) ... дуже допомогла»;
«Дуже обачливо з твого боку...»;
«Дякую. Я насправді ціную твою допомогу, оскільки це полегшило мені роботу»;
«Мені потрібна твоя допомога з...»;
«Ти вмієш... Зробиш це для сім’ї?»;
«Ти можеш допомогти тим, що...»;
«Зробімо це разом...»;
«Було дуже корисним, коли...»;
■ фокусуються на зусиллях та поліпшеннях:
«Схоже, ти справді дуже постарався»;
«Виглядає так, ніби ти витратив багато часу, обмірковуючи це»;
«Що ти дізнався з...»;
«Бачу, що ти просуваєшся вперед»;
«Подивися на свої досягнення! (конкретно вкажіть, що саме)»;
«Ти вдосконалюєшся (конкретно вкажіть, у чому саме)».
Що робити, щоб не зриватися на дитині?
1. Спробувати зрозуміти причину свого гніву: вас злить певна поведінка дитини чи хтось/
щось інше?
2. Намагатися розібратися у природі свого невдоволення і стосунках із близькою людиною.
Знаходити можливість поговорити й спокійно донести, від чого вам боляче. Слухати, чим
завдаєте болю ви. Говорити щиро, а не ховати негативні емоції, наприклад, за докорами з
приводу побутових справ.
3. Намагатися зрозуміти дитину й поставити себе на її місце. Як їй зараз?
4. Усвідомлювати, що крик – це прохання допомоги. Це стосується як дитини, так і вас. Якась
важлива потреба незадоволена, тож треба зрозуміти, яка, і спробувати виправити це.
5. Не намагатися приховати гнів, бо він має здатність накопичуватися й вибухати. Якщо
вас щось не влаштовує – кажіть про це відразу, пояснюйте, чому. Висловлюйте свої почуття вголос. Наприклад: «Я засмучуюсь, коли ти не прибираєш за собою іграшки».
6. Тимчасово стримувати гнів, щоб розібратися в його причині. Взяти паузу. Вдихати – видихати повітря. Вийти з кімнати. Подумати. Випити чаю/води. Навіть саме розуміння справжньої
причини гніву здатне його стишити.
7. Казати дитині, що ви її любите завжди. Навіть якщо вона робить те, що вас засмучує. Навіть
якщо ви злитеся чи раптом хочете кричати. Якщо дитина це знає, то відповідає вам так само: «Я
люблю тебе, навіть якщо ти злишся».
8. Знаходити фізичну розрядку. Спорт чи прогулянка швидким кроком чудово знімають
напруження. У момент злості можна бити подушку або стіну… кричати там, де ніхто не
чує, чи хоча б убік від дитини (обличчя повернене не на дитину).
9. Думати над розв’язанням проблем, а не про самі проблеми. Запитувати в себе: «Що я
можу зробити просто зараз, щоб виправити це?» Починати розв’язання великих проблем
із маленьких кроків.
10.Відпочивати й задовольняти свої елементарні потреби. Сон, їжа, фізична близькість, хоча б
трохи часу на самоті або медитація, спілкування з коханою людиною й друзями тощо –
робіть щось приємне суто для себе.
11. Ділити відповідальність та обов’язки в сім’ї. Не беріть на себе надто багато. Щоб віддавати дитині сили – їх треба звідкись брати. Домовляйтеся з іншими членами родини щодо
обов’язків, просіть допомоги, дякуйте.
12. Спокійно ігнорувати очікування, оцінки та судження сторонніх людей щодо того, якою має
бути ваша дитина чи ваше батьківство.
13. Шукати підтримки в друзів чи батьків зі схожим досвідом.
14. Якщо немає сил опанувати негативні емоції, звертатися до психолога/-ині. Існує психологічна допомога по скайпу, телефону чи в інтернеті, зокрема безкоштовна .
Що робити, якщо ви все-таки зірвалися на дитині?
1. Просити вибачення в дитини. Це ніколи не пізно зробити. Дитина обов’язково пробачить:
ніхто не ідеальний, і це нормально.
2. Вибачати собі, якщо часом зриваєтеся. Скажіть собі: «Я вчуся, мені важко, але я стараюся». Тоді буде менше відчуття провини й злості.
Пам'ятайте! Лише в ситуації співпраці обидві сторони
залишаються у виграші.
Коментарі
Дописати коментар