3 грудня - « Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями: «Рівні можливості для всіх»».
Добрий ранок!
Ці люди не вимагають до себе жалю, для них важливе лише елементарне – можливість жити, бути в суспільстві, самореалізовуватися.
☝Єдиним коректним терміном сьогодні є «людина (особа) з інвалідністю». Коли ми говоримо
«інвалід», ми ніби навішуємо на людину тавро. Але інвалідність — це тільки одна з ознак людини, при цьому вона може бути чиєюсь дружиною, донькою, сином чи братом, з темним чи рудим волоссям, професіоналом у якійсь справі, спортсменом, з купою досягнень і т. ін. Тому коректно в такому випадку дотримуватися принципу «person-first language», тобто пам’ятати, що на першому місці завжди людина, а вже потім її ознака, якщо це необхідно вказати. Стосовно терміна «обмежені можливості», який дуже часто використовують на заміну: він теж є некоректним, адже у кожної людини є якісь обмежені можливості, наприклад, фізично ми не здатні підняти 500 кг ваги або пробігти 300 км без перерви. Так само у кожного з нас є свої особливості та особливі потреби. Наприклад, хтось ефективніше працює з самого ранку, а в когось продуктивність прокидається пізно ввечері. У когось особливо чутливі очі в сонячну погоду і він чи вона не можуть обійтися без сонцезахисних окулярів.
Дитина з особливими освітніми потребами
Неправильно: особлива дитина, інклюзивна дитина, дитина з інклюзією, інклюзятко.
Кожна дитина і доросла людина унікальні та особливі по-своєму, а тому в кожного з нас є власні індивідуальні потреби: комусь потрібно приймати вітаміни, комусь — ховатися від сонця або не їсти полуниці через алергію, комусь потрібна тиша для концентрації, а комусь — класична музика. Якщо ми маємо на увазі інклюзивну освіту, то правильно говорити саме «діти з особливими освітніми потребами». І це, до речі, єдиний випадок, коли коректно говорити «особливий». Маємо акцентувати, що дитина з особливими освітніми потребами — це людина до 18 років, яка потребує додаткової підтримки в освітньому процесі.
Це можуть бути:
• діти з родин, що опинились у складних життєвих обставинах;
• безпритульні діти;
• діти, які живуть із ВІЛ/СНІД;
• діти-сироти;
• діти з дислексією (порушення, за якого людині важко читати), дисграфією (порушення, за якого людині складно писати) чи дискалькулією (порушення, виражене в нездатності людини до рахунку, розв’язання математичних задач);
Дійсно, ми часто, дивлячись на людей з інвалідністю, ставимося до них або із жалістю, або, ще гірше, із жорстокістю та нехтуванням. І забуваємо, що такі люди сильніші духом, вони ведуть боротьбу за своє місце під сонцем, готові кожного дня робити нові кроки до того, щоб бути такими як ми – живими і сильними. Із фізично здоровими людьми все буває навпаки – ми скаржимося на якісь негаразди, буваємо незадоволені тим, що маємо, постійно опускаємо руки, забуваючи – є люди, яким гірше, ніж нам. Але вони люблять життя таким, яке воно є. Та не дивлячись на проблеми, ці люди живуть, працюють, творять, перемагають. Це мужні люди! Хто, як не вони добре розуміють прислів’я „Випадкових перемог не буває!
Я хочу познайомити вас із біографіями таких людей.
Ерік Вайхенмайер – американський сліпий атлет та мандрівник. На даний момент він є єдиною у світі незрячою людиною, яка підкорила Еверест. Із 2002 року Ерік є єдиним сліпим у складі 150 альпіністів, які виконали програму «Сім вершин», що включає в себе підкорення найвищих вершин всіх частин світу. У 13 років він втратив зір через хворобу. Станом на 2015 рік Ерік був найвідомішим сліпим мандрівником у світі. Варто зазначити, що паралельно із захопленням подорожами, Ерік займається велоспортом, лижним спортом, парашутизмом, дайвінгом, парапланетаризмом та сплавленням по річці. Окрім спортивної, Ерік займається також і громадською діяльністю – популяризує спорт, читає лекції, пише мотивуючі книги. У 2002 році він завершував естафету Олімпійського вогню на зимових Параолімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті та запалив Олімпійський вогонь.
- 1998 рік – піднявся на гору Деналі – найвищу точку Північної Америки (6194 метри).
- 1997 рік – піднявся на Кіліманджаро (5895 метрів, Африка)
- 1999 рік – на Аконкагуа (6962 метри, Південна
Америка),
- 2000 рік чоловік підкорив пік Вінсон – найвищу точку
Антарктиди (4892 метри).
- 2001 року Ерік потрапив на обкладинку журналу Тайм за
своє сходження на гору Еверест ( 8848 метрів, Азія).
- Наступними були Ельбрус (5642 метри, Європа) – 2003 рік.
- Джая (4884 метри, Океанія). На Джаю Ерік зійшов у 2008 році – таким чином, йому знадобилося 13 років, щоб підкорити 7 найвищих вершин світу.
Він став єдиною незрячою людиною, яка змогла це
зробити.
У 2014 році Ерік самостійно переплив
Гранд-Канйон на каякі (човен для сплавлення).
У 2004 році він повернувся на Еверест, але вже із
групою незрячих підлітків і допоміг піднятися їм на висоту близько 6500
метрів. Ерік любить повторювати: «Ми всі стикаємося із труднощами, які
можуть збити з ніг. Але ми здатні пробиватися крізь них і жити життям, яке
переповнено сенсом. Ми всі хочемо для себе такого життя, для своїх рідних і
близьких».
Ліна По (Поліна Михайлівна Горенштейн) – талановита балерина та скульптор, українського
походження. У 1934 році Поліна тяжко захворіла грипом, як результат хвороби –
енцефаліт, сліпота та тривалий параліч. Для швидшої реабілітації її лікар
порадив їй повернутися до дитячого захоплення – ліпки. Спочатку він давав їй
хлібну мякушку із проханням зліпити йому щось. Пізніше Ліна змогла рухати
пальцями і змогла виліплювати фігурки слоників, зайчиків та пташечок. Згодом
наслідки параліча зникли, але сліпота залишилася. В 1937 році, коли не пройшло
ще і року після хвороби, була відкрита її особиста виставка. У березні 1937
року було створено скульптуру «Танцювальна сюїта». Наступною стала скульптура
«Стрибок», «Юний скрипаль», «Хлопчик із змією», «Негритеня», «Танець із
покривалом», «Балерина». Всього вона створила 120 скульптур, які побували не лише на
виставках колишнього СРСР, а і далеко за кордоном.
Нік Вуйчич. Після народження дитини лікарі та медичний персонал був шокований – хлопчик не мав рук та ніг,а замість однієї ноги, у нього була лише частина стопи з двома пальцями. Батьки виховували Ніка за принципом: «Ти не уявляєш, чого можеш досягти, доки не спробуєш це зробити», ― казали вони йому. За допомогою спеціальних пристосувань він навчився сам себе обслуговувати: приймати душ, мити голову, чистити зуби, працювати за комп’ютером, плавати. «Нерідко ми самі обмежуємо своє життя, не підозрюючи про свої здібності» - вважає він. Батьки Ніка наполягли, щоб він ходив до звичайної школи, а не до школи для дітей-інвалідів. Йому було 15 років, коли він став допомагати нужденним: у школі він став старостою і членом учнівського ради з благодійності і допомоги інвалідам. В 19 років його запросили виступити перед студентами. Вуйчич здобув вищу освіту та отримав дві спеціальності «фінанси» і «фінансове планування». У 2005 р. він був номінований на престижну премію «Молодий австралієць року». Цю нагороду в Австралії отримують за великі заслуги перед суспільством. А в 2009 р. знявся у фільмі The Butterflay Circus («Цирк метеликів»), де розповів про долю людини без кінцівок. Нік побував у 45-ти країнах світу, виступаючи перед найрізноманітнішою аудиторією: студентами, бізнесменами, церковними зборами та ін. На його виступ в Індії прийшли 110 тисяч осіб. Всього ж у нього було більше 3 тисяч виступів. Він пише книги, друкуючи двома пальцями стопи на комп’ютері приблизно по 43 слова на хвилину. У перервах між робочими поїздками він рибалить, грає в гольф, займається серфінгом, плаває і навіть пірнає з трампліна у воду. Нік багато подорожує по світу, надихаючи мільйони людей. «У житті трапляється, що ви падаєте, і, здається, піднятися немає сил. Ви замислюєтеся тоді, чи є у вас надія ... У мене немає ні рук, ні ніг! Здається, спробуй я хоч сто разів піднятися - не вийде. Але після чергової поразки я не залишаю надії. Я буду пробувати ще раз і ще раз. Я хочу, щоб ви знали, невдача - це не кінець. Головне – яким буде фініш. Ви збираєтеся фінішувати сильними? Тоді ви знайдете в собі сили піднятися - ось таким чином». Нік падає на живіт, а потім опирається чолом, допомагає собі плечима і встає. В 2012 р. Нік одружився на гарній дівчині з Філіппін Канаэ Миахаре. Вже через рік після весілля у пари народився первісток, а в серпні 2015 р. ― другий син. Їх діти абсолютно здорові. В даний час Нік Вуйчич з сім’єю живе в Каліфорнії.
Людей з інвалідністю підтримують на міжнародному
рівні. Однією із таких програм є реабілітація людей із інвалідністю за
допомогою спорту. Розвиток спорту інвалідів має більш ніж столітню історію.
Перші спроби прилучення інвалідів до спорту були початі в XIX ст., коли, у 1888
р., у Берліні формувався перший спортивний клуб для глухих. Уперше ―Олімпійські
ігри для глухих‖ проведені в Парижі 10-17 серпня 1924 р. Програма Ігор включала
змагання з легкої атлетики, велоспорту, футболу, стрільби і плавання.
Ігри пізніше одержали назву "Параолімпійські".
Вперше українські паралімпійці взяли участь у Параолімпіаді в Атланті, США, виборовши 1 золоту, 4 срібні та 2 бронзові медалі.
Україна брала участь на літніх Параолімпійських іграх
2016 у Ріо-деЖанейро (Бразилія), що відбулися з 7 по 18 вересня 2016 року.
Команда здобула рекордні 41 золоту, 37 срібних та 39 бронзових медалей і вперше
піднялася на третє загальнокомандне місце в медальному заліку.
Із
початком війни на сході України людей з інвалідність збільшилося майже вдвічі.
Вони йшли захищати свою країну, вони лягали тілом за свою Батьківщину та
побратимів. Вони поверталися до життя у госпіталях та медичних інститутах та
чули фразу: «Ми вимушені були ампутувати….». І це було початком нового
життя….Але ці люди не здалися, вони піднялися і тепер не з чужих слів знають,
що таке «лице смерті».
Руслан Яриш, 27 років, отримав поранення від кулі
сайпера. Служив у штурмовій роті, згодом
відібрали у розвідку. Влітку 2014 року Руслана підстрелив снайпер. Куля
зачепила спинний мозок. Відтоді хлопець не може ходити. Три дні пролежав у
комі. У Харківському військовому шпиталі прооперували. «Моя мрія – стати на
ноги й катати візочок з дитиною. Я розумію, що може знадобитися не один рік.
Але я вірю у себе і готовий працювати.
Опустити руки чи боротися – залежить від людини. Є
сильні духом, є слабші. Треба шукати свою власну мотивацію і не бачити в кожній
проблемі кінець життя.»
«Цікаво» – ключове для Руслана слово. Йому було цікаво служити в армії, цікаво серед нових людей, цікаво спілкуватися з дочкою-другокласницею. Але понад усе цей цікавий до життя хлопець мріє знову ходити.
Вадим Свириденко, 43 роки, втратив стопи
та кісті рук від обмороження після бойової операції. Влітку 2014 року під час третьої хвилі
мобілізації пішов на війну. Йшов сам, за рідну Батьківщину. На передову
потрапив вже восени, під Дебальцевим. Перше поранення було під час стримання
наступу на блокпосту. Поруч з ними розірвався танковий снаряд.
Вадим отримав осколкові поранення в руку і ногу.
Пізніше, під час переїзду до Артемівська машини в якій був Вадим потрапили на
мінне поле. Ті хто вижив вирішили перечекати ніч в машинах, хто міг рухатися,
пішли пішки. Вранці, прокинувшись Вадим зрозумів, що залишився в живих один.
Під 20-ти градусним морозом він почав рухатися до населеного пункту. При собі
мав мобільний телефон, за яким його намагалися знайти його товариші. Але через
чотирі дні він потрапив у полон. Під час обміну полоненими Вадим нарешті
потрапив до Києва у Опіковий центр. Там Вадима повідомили, що через обмороження
і гангрену йому ампутують обидві кисті і обидві стопи. Реабілітаційний період
був дуже тяжким. Хлопцеві допомогла дружина та побратими. Влітку 2015 року він
потрапив до США на реабілітацію, і вже через 4 місяці мав протези та вправно
ними користувався. Вадим Свириденко пробіг 10 км під час Марафону морської
піхоти у США восени 2016 року. Зараз Вадим є уповноваженим президента з питань реабілітаці
воїнів АТО. Він мріє збудувати повноцінний реабілітаційний центр для
військових, де окремо будуть опікуватися учасниками АТО, які отримали контузії.
Вадим Довгорук, 24 роки. Втратив руку та обидві ноги під Дебальцевим. Він, один із Кіборгів. У вересні 2014 року захищаючи Донецький аеропорт, отримав своє перше кульове поранення. Після виходу із лікарні, він повернувся в зону АТО, бо вважав, що не виконав до кінця свою місію – звільнення України. Під час боїв під Дебальцевим у лютому 2015 в БТР, де був Вадим, потрапило два снаряди, один із них відірвав йому руку по лікоть. Проте, він зміг утекти, і, стікаючи кров’ю, сподівався, що його знайдуть першими свої, а не чужі. Там у полі на морозі він провів майже чотири доби. Коли на нього натрапив патруль сепаратистів, боєць уже був ледве живий і обидві ноги були відморожені. Його доставили в одну з Луганських лікарень, де надали першу медичну допомогу. На щастя, керівництву вдалося домовитися про обмін і вже наступного дня, Вадима було доставлено в тяжкому стані до Києва, де йому ампутували обидві ноги та руку. Упоравшись зі своєю депресією так само рішуче, як він до цього воював, Вадим сьогодні хоче допомагати іншим ветеранам. Саме тому він вирішив стати військовим психологом і вже навіть вступив до Педагогічного університету. «У нас із товаришем є коронна фраза: «Я не інвалід, я поранений». Це він так жартує, коли хтось, бачачи його у візку, каже: «Пропустіть інваліда!». Людина без кінцівок залишається такою ж, як і була, вона нічим не відрізняється від інших. Сприймайте нас, як рівних», – наголошує Вадим.
Оксана Нежальська. 43 роки, отримала
поранення, допомагаючи нашим військовим в зоні АТО поблизу м. Антрацит. Оксана від самого початку АТО була волонтером,
допомагала людям на території АТО продуктами, засобами гігієни та ліками. Того
дня, на залізничному переїзді їхня машина підірвалася на протитанковій міні.
Водія ударною хвилею викинуло через вікно, а от двох жінок-волонтерів було
тяжко поранено. Подруга Оксани загинула на місці, а їй пощастило вижити. До
тями жінка прийшла на п’яту добу, а невдовзі дізналася, що лишилася обох ніг.
Оксану тривалий час переслідували фантомні болі, вона не могла змиритися з
думко, що тепер вона інвалід. Згодом вона навчилась з цим
жити – з думкою про те, що без ніг скрізь по світу є безліч людей, однак, якось
вони собі живуть. Тож і вона дасть собі раду. Головне – бажання і воля. Тож
відтепер починає життя спочатку, з нуля. І найперше – вчиться ходити на протезах.
Оксана каже: «Здавалося б, ну що це, – перші кроки?.. Чи
абстрактні, уявні, чи на протезах… Та саме вони найважчі з усіх! Кожен твій
крок дається тобі так тяжко, неймовірними зусиллями, але ти концентруєш усі
свої відчуття в голові і мусиш іти попри все». Потім були довгі місяці
реабілітації та звикання до протезів, адже жінка попри все не хотіла сідати у
візок. Зараз Оксана багато подорожує, водить авто, допомагає волонтерам
організовувати «зелений туризм» для людей, що втратили кінцівки. Опановуючи
нову для себе справу, Оксана хоче врешті-решт зламати песимістичний стереотип,
що, мовляв, якщо ти інвалід, то це вирок. Не ті часи… все суттєво
змінилось. «Так, нам потрібна підтримка від суспільства, але водночас – і рівні
можливості, а не жалість. І я впевнена: все у нас вийде, тільки б вистачило сил
і наснаги. Адже двері, в які не постукаєш, самі не відчиняться. У цьому я
переконалась на власному досвіді» – говорить Оксана.
Ці люди поруч із нами, вони кожного дня піднімаються і йдуть до своїх цілей. Саме з цією метою були створені «Ігри нескорених – це міжнародні ігри в параолімпійському стилі. Вони були створені принцом Гаррі в 2014 році з метою популяризації спорту серед воїнів, які отримали поранення під час проведення бойових дій. В них беруть участь поранені військовослужбовці та пов'язані з ними ветерани у таких видах спорту як легка атлетика, пауерліфтинг, веслування на тренажерах, велоспорт на шосе, плавання, стрільба з лука. Перші Ігри нескорених відбулися 2014 року в Олімпійському парку королеви Єлизавети у Лондоні.
Другi iгри розпочалися 8 травня 2016 року
неподалік Орландо (Флорида, США).
Місце проведення ігор у 2017 році —
Торонто (Онтаріо, Канада). Україна вперше отримала право взяти участь в Іграх
нескорених 2017 року в Торонто як союзник НАТО в миротворчих операціях по
всьому світу, а також через АТО на сході України.
Змагання 2017 року в Торонто стали третіми в історії Ігор та першими для України. На свої дебютних Іграх Нескорених українська збірна показала один з найкращих результатів серед інших 16 країн, завоювавши 14 медалей, 8 з яких — золоті. Українські військовослужбовці та ветерани вкотре продемонстрували незламну силу духу та стали взірцем того, як воля до життя та віра в свої здібності виявляються сильніше за обставини. Основним правилом участі в Іграх нескорених є зміна учасників на кожну з Ігор, тому в Автралію в Сідней відправилася оновлена збірна, яка привезла із собою 20 медалей – 7 золотих, 10 срібних, 3 бронзові.
Дивлячись
на цих людей, неможливо не захоплюватись їх мужністю. Важкі хвороби не зламали
їх, незважаючи на проблеми, ці люди досягли великих успіхів і стали всесвітньо
відомими. А це означає, коли людина обмежена у здоров'ї їй обов'язково
дарується талант і неймовірно добре серце.
☝💓Нік Вуйчич у своїх промовах неодноразово
повторює: «Всі ми можемо знайти один в одному щось погане або недосконале. Але
я вважаю за краще шукати крупиці золота. Ми не повинні жити в очікуванні того,
що щастя наступить, коли ми досягнемо мети або придбаємо якусь річ. Щастя має
бути з нами постійно, а щоб домогтися цього, потрібно жити в гармонії –
духовній, психологічній, емоційній і фізичній. Вважайте ставлення до світу
пультом дистанційного керування. Якщо програма, яку ви дивитеся, вам не
подобається, ви просто хапаєте пульт і переключаєте телевізор на іншу програму.
Так само і з відношенням до життя: коли ви незадоволені результатом, змініть
підхід, незалежно від того, з якою проблемою ви зіткнулися.»
Корисні джерела: Буклети для людей з інвалідністю(правова допомога): https://legalaid.gov.ua/publikatsiyi/buklety-dlya-lyudej-z-invalidnistyu/, Міжнародний день людей з інвалідністюhttps://www.facebook.com/watch/?v=681234286197181, Таємниця Маеля: мультфільм про інакшість:https://www.youtube.com/watch?v=3E_nulB4jyc, #Видимі: Інклюзивний словничок:https://www.youtube.com/watch?v=kjRGqM9pc90&t=1s.
Коментарі
Дописати коментар